Коли сватали дівчину, то будучи згодною, вона пода¬вала рушники сватам, які перев'язували
їх собі через пле¬че попід ліву руку. За існуючими морально-етичними нормами — це було
законним зобов'язанням щодо май¬бутнього шлюбу. Якщо ж інший парубок відбив дівчину, свати
й батько скривдженого молодого мали право йти до суду. В такому разі суддя наказував
батькові молодої за¬платити скривдженим відшкодування.
У весільних піснях так співається про сватання:
Вилей, не вилеЙ, по рушничку давай,
Старостам по рушничку, молодому хусточку.
А вже ж тоді от того не ввиляти.
Щоб старостам рушнички не подавати.
Ой перві прийшли, вона тим од казала,
А других почастувала,
А тре і і прийшли — тим рушнички дача.
А мій батенько, та як голубонько,
Все мною молодою
Та рушники крає, , х.
Старостам дає —
Мене заручає.
Або:
Ой ти, мати, пораднице а хаті. Порадь мені, що людям казати? А чи мені рушники давати, А
чи мені іншого чекати?