На Закарпатті узорноткані рушники («отиральпики») вивішувалися на жердці (грядці), прибитій пал ліжком, навпроти вікна, утворюючи цілий ряд декоративних при¬крас. Орнаментувалися вони лише з одного боку, того, що вивішувався на хату й відповідно звались «отиральпик на грядку».

Крім цього, в Україні поряд з обрядовим застосуван¬ням рушників широко побутували й хусючки. Це чоти¬рикутний шматок полотна розміром 50 х 50 см, вишитий найчастіше червоними (Іноді з додаванням синьої) нитка¬ми. За технікою шитва — це переважно «рушниковий шов». Як свідчать історичні матеріали, описи майна ко¬зацької верхівки, хусточка відігравала значну роль, буду¬чи показником заможності й багатства її хазяїна.

В народному побуті хустка, як і рушник, мала сим¬волічне, обрядове значення. Хустки дарували старостам, дівчина вишивала хустку й на весіллі пов'язувала нарече¬ному руку. Це знайшло своє відображення в поезії Т. Г. Шевченка: У неділю не гуляла, Та на шовки заробляла, Та хустину вишивала, Вишиваючи співала: Хустиночко мережана,Витинаная, Вигаптую, подарую, І він мене поцілує... Хустино моя Мальованая. Про хусточку співається в українських народних піснях: Ой у город Лебедин їхав... молодий, ¦
Під ним кониченько вороний.
На йому жупан голубий,
На йому шапка боброва,
З боку хустка шовкова.
Шила, шила та дівчина молодая,
Вишивала з темної ночі ло свічі,
Ясної о сонця до віконця,
Для свого парубка молодця.