На Поліссі зафіксовано звичай колективного виготов¬лення рушників за один день. Це пов'язане з поширен¬ням епідемічних хвороб, засухою. Зафіксовано також індивідуальне виготовлення рушників матір'ю в разі хво¬роби дитини або для дитини, що народилася у сім'ї, в якої до цього діти вмирали. Такі рушники звались «оби-денні», або «обітні», й мали обрядово-магічне значення, дарувалися до церкви, для ікон Богородиці Покрови. Рушник є водночас знаком-символом у святах та об¬рядах і предметом побуту. Відповідно до функціонально¬го призначення рушники мали назви — «посудний», «стирок» (для посуду), «угирач», «утиральник» (для рук та обличчя):Вода а відеречку, — Братику, вмийся. Рушник на кілочку, — Братику, втрися.

Широко використовувалися рушники в декоративно¬му оздобленні інтер'єру хати. В минулому їх вішали над іконами й називали рушник — «покутний», «божниковий», "божник», «наобразник», «іконний». Довжина бож¬ників досягала трьох метрів і більше.

На Галичині рушники, якими прикрашали образи, були невеликі, їх посередині збирали і зв'язували стрічкою. Кіпці рушника не звисали по боках ікон.

Рушниками прикрашали вельми популярні в сільському побуті народні картини «Козак Мамай» й пор¬трети Тараса Шевченка.Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові».Держи хату, як у віночку, Рушнички на кілочку. Завдяки своїй яскравій орнаментації вони виконували функції своєрідних прикрас, декоративних акцентів в оз¬добленні селянської хати. їх вішали між вікон, дверей.