Тарас Шевченко глибоко знав народні звичаї, що знайшло відображення в його поезії.
Сватання він описус такими словами: «Я все виглядала — чи не шле за руш¬никами», «А у
мене, як на теє, й рушники вже ткались», «Одній найкращій скажіть тихенько, шоб на своєму
ого¬роді гарбузів не сажала», "Вернулись люди з рушниками». Існує легенда про те, шо коли
Тарас Шевченко готувався до свого весілля, він замовив у Кролевці рушники з пта¬хами та,
на жаль, не дочекався. Коли перевозили домови¬ну Шевченка з Петербурга до Канева та
проїздили чере;і Кролевець, замовлені весільні рушники кролевчапи по¬клали на труну.
Видатний український етнограф Павло Чубинський під час етноірафічної експедиції (1869—1870 рр.) Право¬бережною
Україною зафіксував цікавий звичай «торочен¬ня рушників» перед весіллям. У п'ятницю сходяться дружки і старости до хати молодої торочити рушники. Це оз¬начало дошивати до вже готових рушників шматочки по¬лотна, що залишилися на ткацькому верстаті з довгими звисаючими нитками для їх продовження. Торочені руш¬ники дарували дружбам-боярам. Під час цієї церемонії «перше просили в Бога благословення: «Благослови, Бо¬же, і отець, і мати, своєму дитяті рушники торочити».
Зеленая рутонька, жовтий цвіт — Не піду я за нелюба — піду в світ. Перечеплю рушничок через плече — Не один за мною заплаче, Заплачуть шевці, кравці, І всі хоробрі молодці.
На Поділлі під час весілля також відбувався обряд «поторочини». При цьому молоді дівчата співали:Торочи рушники, торочи, Аби було чим обділяти, Аби родини не образити.