Наприкінці XIX ст. для вишивки рушників, особливо на Сумщині та Полтавщині, використовували тамбурну техніку. Головне в ній — поєднання тла і вишивки червоного та білого кольорів; легкі хвилясті лінії тамбурного шва мерехтливо окреслюють вибагливі орнаментальні мотиви рослинного характеру. Особливо цікаві так звані кумачеві рушники, вишиті білими нитками на червоному тлі.

Робота над ними вимагає тонкого взаємозв’язку фактури тла і напрямків та щільності ланцюжка петельок.

У цей час в усіх областях України розповсюджуються як взірці для вишивання друковані картинки з побутовими сценами з народного життя («Біля колодязя», «Била жінка за чуб» та Ін.). Сюжетність зображення, його гумористичний або ліричний зміст, яскравість кольорів, легкість виконання хрестиком приваблювали багатьох майстринь і призвели до витіснення традиційних узорів і давніх технічних засобів шитва. Крім того, можливість включати прислів'я і приказки надавала цим побутовим картинам моралізаторсько-повчального характеру, відкривала простір для фантазії.

На сучасному етапі у виготовленні рушників намітилось два напрямки, що існують і розвиваються паралельно.